Отже, сучасний арсенал антибіотиків постійно поповнюється новими, ефективними та відносно безпечними представниками та навіть класами препаратів. Найбільш відчутний прогрес у створенні нових антибіотиків спостерігався на початку 80-х років, коли у клініці з’явилися цефалоспорини ІІІ покоління, фторхінолони, інгібіторзахищені пеніциліни, трохи пізніше — напівсинтетичні макроліди. Друга хвиля відкриттів у світі антибіотиків намітилася у середині 90-х, коли чітко сформувалася неухильна тенденції до зростання резистентності основних збудників госпітальної та позалікарняної інфекції, а також збільшення в етіологічній структурі грам(–) бактерій із множинною стійкістю до антибактеріальних засобів.
Серед останніх найбільше занепокоєння викликають штами окремих ентеробактерій, зокрема Klebsiella spp., Escherichia coli, Enterobacter spp., Proteus vulgaris, які продукують плазмідні бета-лактамази розширеного спектра (ESBL). Штами-продуценти ESBL не чутливі до цефалоспоринів ІІ, ІІІ, а іноді і IV покоління, а також стійкі до антипсевдомонадних пеніцилінів, аміноглікозидів, фторхінолонів. Найнадійнішим режимом терапії в даному випадку є карбапенеми — іміпенем та меропенем. Ці препарати добре зарекомендували себе у багаторічній практиці, однак їх недоліком є короткий період напіввиведення, що збільшує кратність застосування.

Перспективною розробкою останніх років вважається новий карбапенемовий антибіотик ертапенем, спектр активності якого відповідає іміпенему, та водночас препарат має тривалий період напівиведення і може призначатись один раз на добу. Надії у лікуванні позагоспітальних інфекцій, викликаних мультирезистентними штамами грам(–) бактерій, пов’язують також із впровадженням у клінічну практику нового інгібіторзахищеного цефалоспорину — комбінованого препарату сульперазону, що містить антипсевдомонадний цефалоспорин ІІІ покоління цефоперазон та інгібітор бета-лактамаз сульбактам у співвідношенні 1:1 (1 г цефоперазону + 1 г сульбактаму). Клінічна значущість такої комбінації полягає у розширенні спектра активності цефоперазону проти штамів Enterobacteriacea, які продукують ESBL, тому що сульбактам інактивує ці ферменти.
Інша важлива проблема інфекцій у стаціонарі пов’язана зі збільшенням частоти стафілококових збудників і перш за все — резистентних до метициліну (оксациліну). В цьому випадку неефективними виявляються багато груп антибіотиків. Найбільш надійним препаратом до цього часу вважався глікопептидний антибіотик ванкоміцин. Проте проблеми токсичності цього препарату та незручності застосування стимулювали пошук нових сполук. На сьогодні на стадіях клінічного вивчення перебуває багато антибактріальних засобів різних класів, які мають активність проти метицилінстійких стафілококів. Однак в останні два роки реально доступним у клінічній практиці став тільки один препарат — лінезолід. У найближчій перспективі слід очікувати появу ще одного антибіотика цього класу — еперезоліду, а також представника іншої групи антистафілококових засобів — даптоміцину.

Отже, стрімке впровадження у клінічну практику нових антибактеріальних засобів вимагає від нас швидкого реагування та удосконалення знань з проблеми антибіотиків та антибіотикотерапії. Обізнаність у цьому надзвичайно важливому питанні доможе врятувати не одне життя та стримати поширення резистентності мікроорганізмів, вносячи корективи до відомого вислову президента Міжнародного товариства хіміотерапії професора Ж.-К. Пешере: "Немає такого антибіотика, до якого б не розвинулася стійкість”.

Література

1. Батушкін В. В. Сучасні аспекти раціональної антибіотикотерапії// Клінічна фармакологія, фізіологія, біохімія. — 1999. — № 2 (Сучасна антимікробна терапія в клініці внутрішніх хвороб). — С. 187–204.

2. Белобородова Н. В., Богданов М. Б., Черненькая Т. В. Алгоритмы антибиотикотерапии (руководство для врачей). — М., 1999. — 143 с.

3. Березняков И. Г., Страшный В. В. Антибактериальные средства: стратегия клинического применения. — Харьков: Константа, 1997. — 199 с.

4. Егоров Н. С., Баранова И. П. Бактериоцины. Образование, свойства, применение// Антибиотики и химиотерапия. — 2000. — № 6. — С. 33–40.

5. Мостовой Ю. М., Константинович Т. В., Демчук А. В. и др. Применение препарата амписульбин-КМП в лечении больных негоспитальными пневмониями// Клиническая антибиотикотерапия. — 2002. — № 4 (18). — С. 19–23.

6. Никитин А. В. Антибиотики и макроорганизм// Антибиотики и химиотерапия. — 2000. — № 12. — С. 31–36.

7. Покровский В. И. Инфекционная патология: вчера, сегодня, завтра// В сб.: Профилактика, диагностика и фармакотерапия некоторых инфекционных заболеваний (лекции для практикующих врачей). — М., 2002. — С. 7–17.

8. Сазыкин Ю. О. П. Эрлих и начало современной антимикробной химиотерапии// Антибиотики и химиотерапия. — 1999. — № 4. — С. 3–4.

9. Сазыкин Ю. О., Швец А. В., Иванов В. П. Антибиотикорезистентность и системы ативного выброса ксенобиотиков у бактерий// Антибиотики и химиотерапия. — 1999. — № 9. — С. 3–6.

10. Сидоренко С. В., Яковлев С. В. Бета-лактамные антибиотики/ В сб. науч. раб. "Атибиотики и атибиотикотерапия”. — СПб: Бином, 2002. — 256 с.

11. Сучасні класифікації та стандарти лікування розповсюджених захворювань внутрішніх органів/ За ред. Ю. М. Мостового. — Вінниця, 2003. — 400 с.

12. Фещенко Ю. И. Макролиды// Доктор. — 2000. — № 3. — С.56–60.

13. Яковлев С. В. Новые антибактериальные средства для амбулаторной практики и стационара// Материалы VIII Российского Национального Конгресса "Человек и лекарство”, Москва, 2002. — С. 56-63.

14. Coute Y.E. Manual of antibiotics and infectious disease (8th ed.). — Baltimore, USA: Williams & Wilkins, 1995. — 876 p.

15. Guidelines for the Management of Adults with Community — acquired Pneumonia: Diagnosis, Assessment of Severity, Antimicrobial Therapy, and Prevention. American Thoracic Society// Am. J.Resp.Crit.Care Med. — 2001. — Vol. 163. — P. 1730–1754.